(Авторская песня) Андрій (Андрей) Панчишин - Збірка пісень (Сборник песен) - 1989, MP3, 128 kbps

Андрій ПАНЧИШИН: Пишаюся чином Києва
Він приїхав на велику акцію до свого рідного міста, щоб передати йому вітання від Києва. Щасливий був опинитися знов у Львові і побачити, що Львів так гарно бавиться в революцію, хоча вона відбувається в Києві. Переконався, що тут нема кого агітувати: Львів настільки одностайний, що це втрачає сенс. Тут йому просто можна було ділитися з людьми радістю, яка вже не мала політичного забарвлення. У Львові йде забава, Львів повірив у свою перемогу. І вже не треба ще раз перемагати. Перемога сталася там, у Києві. Йому байдуже, чи буде він співати, чи ні, він не рветься на сцену й до ефіру, сам собі він уже все довів іще 15 років тому. Він стільки багна побачив в 1990-х, коли невідь-звідки вповзали "спасителі нації", "геніальні" співаки й поети, яких перед тим і чути не було, та вони затерли свіжий сміх буквально кількох (але яких!) голосів із кабарету "Не журись!", що тепер непокоїться, чи не трапиться таке саме. Це ж Галичина, зі своєю специфікою. На його погляд, у Києві зараз по-іншому. Він знає, що його колега Віктор Морозов дуже хотів приїхати з ним до Львова, але не зміг, і це, може, й на ліпше, коли у Львові така невизначеність із виходом на сцену. Із них, колишнього колективу "Не журись!", зараз кожен сам по собі, бо є самодостатньою і вартою уваги творчою особистістю. Часами йому трапляється зустрітися на одній сцені волею випадку із Тарасом Чубаєм, Марійкою Бурмакою , Едуардом Драчем, Віктором Морозовим. Він не думає, що варто докладати зусиль для відновлення естрадного театру, хоча пізніше це може трапитися. Питання, чи є в цьому потреба. Торік вони зійшлися на ювілейний концерт і переконалися, що доброго в них більше, ніж протиріч відтоді, коли їм випало важке випробування легкими славою, грішми, коханням. Вони не стали старшими, але зрілішими, розумнішими, толерантнішими. Якщо він буде переконаним у необхідності зібратися знову, тоді він не скаже "ні".
-- Андрій Панчишин тепер киянин, що він там робить?
-- Приєднався до київського товариства в той час, коли у Львові просто нічого було робити. Це був приблизно 1993 р. -- у Львові не було до чого рук докласти. Тут був нікому не потрібен, та й час був гнилий, паршивий. Поїхав із великим скандалом, коли пам'ятаєте: перед від'їздом набив морду депутату Лемику в сесійному залі Львівської міськради за те, що він підняв руку на мою дружину. І тоді під Ратушею зійшлися всі журналісти на наш захист. Поїхав до Києва як власкор "Експресу", але ми дуже швидко розійшлися в тому, що цікавило реакцію, і що хотів робити я. Потім працював у газеті "День" на культурі з одним із найкращих київських журналістів -- Віталієм Коцюком, який трагічно загинув: його побили й підпалили. Це легендарна людина в Києві. Він робив газету, через яку пройшло десятки людей, котрі зараз складають еліту середньої генерації української літератури. Після смерті Коцюка я також пішов і з тої газети з різних причин. Рік працював у прес-службі Фонду державного майна. Цікава була робота, до речі, бо ми її організували по-львівськи: щодня виходили релізи, мали свої 4 сторінки в газеті "Факти", зібрали найкращих журналістів. Але після того, як "пішли" Ланового, я теж звідти пішов разом із ним і командою. Працював в газеті "Час" В'ячеслава Максимовича Чорновола фактично до його смерті. Потім та газета зійшла на пси. А далі був у Сашка Кривенка в "ПІК" десь рік. Це також була цікава робота, тому що саме там була нормальна журналістика. Тобто не було ані натяку на цензуру чи редакторську диктатуру. Далі пішов в газету "Влада і політика". Була непогана газета, хоча проіснувала недовго, тому що її перекупили донецькі, й тепер вона називається "Власть і політіка", виходить на дуже гарному папері, але ніхто її не читає.
-- А тепер Ви де?
-- Останні півтора року працюю в журналі "Президент". Але, певно, й звідти піду через дуже неприємну ситуацію. По-перше, хлопці затримали номер, бо не знають, кого давати на першу сторінку: чи Ющенка, чи Януковича. Це дуже грубий дорогий журнал, переважно зовнішньополітичного спрямування. Він майже не продається через мережу торгпреси. Уміщує портрети видатних політиків світу, проблемні матеріали. Я почав туди залучати гарних авторів. В останньому номері вийшла дуже гарна стаття професора Грабовича про вибори в Америці. Але, на жаль, змушений буду піти з того видання. Судіть самі: я через свої канали домовився із паном Саакашвілі про інтерв'ю, а журнал перед виборами економив гроші аж так, що на квиток не знайшлося. Значить, солідного журналу нема. І нема там що робити.
-- Таким безкомпромісним Ви є і в творчості?
-- Що ж до творчості, то я зараз майже не співаю. Хіба час від часу хтось запросить. Пишу для себе. Причому більше прозу. У справах виборчих не був заангажованим. Було кому й крім мене, якихось запрошень не було. Мої делікатні спроби про себе нагадати відгуку не знайшли. Проте старався робити , що можу. Скажімо, перед виборами я співав на вулицях. На Контрактовій площі для студентів з "Пори" просто на вулиці між наметами майже дві години співав. Голос собі так зірвав, що тижнями говорити не міг після того. Я хотів їх підтримати, адже в мене достатньо багато цікавих нових речей з'явилося, достатньо актуальних.
-- Якого жанру?
-- Іронічно-сатиричного. Наші поводирі з майдану абсолютно слушно зауважують, що таргани бояться світла. Але бандюки найбільше бояться сміху. Пригадайте, чим ми комуну взяли? Ми на неї з ломами ішли? Ні. Ми з неї сміялися! У революції кінця 1980-х участь "Не журись" була беззаперечною. Ми били сміхом. Зараз також сміх повинен бути на кожному кроці. Тому пишу таке:
Коли остання впаде голова,
Поточиться і перелічить східці,
Пом'янете мої дурні слова.
Що Я -- остання літера в абетці.
На Я розпочинається Яйце,
Дурним студентом кинуте в лице.
Яйце куряче хлопчик кинув гордо,
На жаль, не вцілив в жирну морду.
У Станіславі вписявся бандюк,
А нині ходить гордий, як індюк.
Адно яйцо увідєл і патух,
А нончє вишиваєт, как пєтух...
Коли криваві скінчаться жнива
І стане тихо на усьому світі,
Пом'янете мої дурні слова,
Що Я -- паслєдня буква в алфавіті!
Можу й заспівати.
-- А на Майдані незалежності не співали?
-- З понеділка після повторного голосування (за винятком одного дня, коли перемерз і застудився) я старався по 6-7 годин бути на майдані. Просто бути. Тому що, крім мене, там є кому співати й виступати. А от бути, протестуючи власною присутністю, -- це ніхто, крім мене, за мене не зробить. Окрім того, що я там просто є, я спостерігаю й роблю якісь висновки. Я щасливий від того, яким небайдужим і гордим зробився Київ. Це зараз туди приїхала вся Україна, а починали кияни! І я не скажу, що там українців було більше, ніж росіян: Київ вийшов увесь. Я шалено щасливий від того настрою, який там панує. Люди усміхнені, доброзичливі. Коли туди випадково заходять синьо-білі, їх беруть попід руки, ведуть у намет, дають їм добре поїсти, поять гарячим чаєм, а тоді кажуть: "А тепер ідіть і кричіть далі за свого Януковича". Але половина із них залишається, знімають свої символи, вбирають помаранчеве, виправдовуючись: "Нам сказалі, шо сдесь тупиє бандєровци сабралісь, а тут нормальні люди". Якщо на майдані бачиш п'яного (особисто я за весь час бачив тільки два рази таких, які щойно приїхали, дорогою "грілися" і ще не встигли "просохнути", бігають майданом з прапорами, і кричать "Янукович -- п.....с"), до них одразу ж підходять хлопці в помаранчевому, відводять в Український дім чи де інде й кажуть: "Проспіться, а тоді приходьте, бо так не можна!". У Києві немає сміття. Стільки народу, а сміття немає! Я не бачив пляшки пива в руках. Нема. Народ тверезий, усміхнений, і разом з тим дуже гордий і дуже впертий. Київ не вступиться . І це найголовніше. І тому я за нього щасливий. Раніше Львів, Галичина були П'ємонтом, заповідником патріотизму чи резервацією. Тепер все, епіцентром став Київ. Ці дурні об'єднали всіх, виставивши того недоробленого бандюка, вибачте на слові. Вони перегнули палицю. І перегнули, я думаю, завдяки Москві. Шапку перед ними треба зняти, бо це їхні технологи вважали, що в нас таке саме стадо безвольних і байдужих людей, як у Росії, котра приймає цього, як сказав Нємцов, чекіста, який із нашим рецидивістом сильно дружить.
-- Ви впізнаєте стихію 15-річної давності?
-- Найбільша різниця між 1990-м і 2004-м роками в тому, що сьогодні ми маємо єдиного лідера(чого тоді не було, і тому виплив цей покидьок Кравчук, який тоді поїхав в Пущу розвалювати Союз, а нині тягне нас в той "єйоп" чи як він там зоветься). Мало того, що є лідер, є ще яскраво виражена еліта. Скільки було розмов, мовляв Ющенко гарний хлопець, але в нього нема команди. Та ви погляньте, як вони працюють, як там все організовано, наскільки мудро себе поводить сьогоднішня опозиція! Стихія не буває розумною. Так не буває, якщо нею нормально не керувати. Кожен крок там продуманий. У мене кілька разів серце падало, коли сказали: йдемо Стояна виганяти з профспілок. Тоді я собі уявив, як туди натовп рване ламати й бити, але нічого такого. Прийшли тихенько в кабінети, і поки там грілися, Стоян сам вступився. Жодного конфлікту. Усе з усмішкою й квітами. Це настільки радісно й доброзичливо все робиться! Значить, люди впевнені в собі.
-- А коли ще серце тьохкало?
-- Драматичні кроки відбуваються не в Києві. Мало не заплакав, коли довідався, що в тих місцях, які я добре знаю (а це глибинка Київщини, де дуже багато старших і знедолених людей, переселених з Чорнобильської зони, вже страшно потовчених життям), а саме в Березані -- гарному, гордому, але дуже провінційному містечку, люди лягли на рейки, щоб не пускати поїзди з донецькими бандюками. У Вишневому теж. А ще я бачив, як автобуси їдуть на Київ, а їм міліціонери віддають честь! Усе міняється на очах. Важливо, що не було жодної істерики. Влада розраховувала на те, що буде збуджений натовп, який легко спровокувати і розбити. А цих людей неможливо спровокувати. По-перше, тому що це не натовп, а організована громада, а по-друге, нема істеричних настроїв. Люди не нервові, не агресивні, вони ні на кого не будуть кидатися, ще й пригостять, як-от під Кабміном пригощали донеччан. Усе організовано дуже добре. Я спершу боявся деяких кроків, та процес, який не стоїть на місці, показав, що вони виправдані. Новини з'являються щогодини, події відбуваються постійно, і все сплановано й передбачено наперед. Невже ви вважаєте, що за три дні вдалося б домовитися про приїзд Валенси чи Кваснєвського? Що не було переговорів? Що раптом ні з того ні з сього Кличко прилетів? Хлопці працюють дуже грамотно. Я в багатьох моментах переживав, що от зараз зірветься, зараз буде не так, але сьогодні я спокійний і за Київ, і за Львів.
-- Ви вже 10 років мешкаєте в столиці, чи очікували від неї такого чину?
-- Я був шокованим. Я знав, кияни -- це розумні люди, але достатньо заможні й достатньо інертні. А був шокованим кількістю людей від самого початку. В понеділок о 9 годині, коли я прийшов на майдан, в мене впало серце: під сценою було трохи людей, а далі через метр стояло, як у Львові на клумбі. Але щохвилини почали притікати струмочки людей, місця на майдані враз не стало, й абсолютно стихійно була перекрита вулиця Інститутська, бо вже люди не вміщалися. Коли я вийшов на сцену глянути, то вже аж до міської адміністрації люди стояли. Це до 12 години вже було їх понад сто тисяч! Це був перший раз, коли мені стало спокійно. А другий раз тривога вляглась, коли пішов сніг і стало по-справжньому холодно, але люди лишились! Зараз адрес більше, ніж достатньо, де люди можуть зігрітися, перепочити, заночувати. Київ сьогодні чудесний. Я в захопленні від нього. Це тут тепер відбуваються головні події, я захоплений тим, що ті області, які були абсолютно аполітичними, тепер стоять у Києві: Суми, Чернігів, Кіровоград. Народ, спровокований діями влади, отримав поштовх до самовиявлення й самореалізації. Це влада засвітила людям очі, зробивши певні кроки, і тепер вже змінити нічого не можна. Я абсолютно спокійний: не боюся якихось силових варіантів, бо знаю, що це дає зворотній ефект. Коли одну з перших демонстрацій у Львові 1989-го розігнали з собаками, то замість 5 тисяч людей на вулицю вийшло 50 тисяч. І влада розуміє, якщо вона зараз проллє хоч краплину людської крові, їй цього ніхто не пробачить. Мені здається, що на майдані приблизно півтора мільйона людей. Причому постійно йде ротація наполовину. Тобто це три мільйони. Думаю, що столиця стане ще гарнішою, ще прекраснішою. Просто хочеться вклонитися людям, які, як я знаю, від першого ж дня нікуди з майдану не йшли: погріються трохи й назад повертаються. Ніхто нам ні копійки не платить. Зрештою, спробуйте такій масі заплатити!
-- Невже це не надихає на творчість?
-- Тепер не пишу нічого. Взагалі скептично ставлюся до політичної пісні чи поезії як жанру. Бо це агітка, плакат на кшталт "Родіна-мать зовєт". Цим я займався дуже давно. Зараз же робив такі собі "нотатки на маргінесі". Ось, коли хочете, анекдот авторства Андрія Панчишина: на прес-конференції звучить заява: "Надзвичайна слідча комісія із з'ясування обставин контузії прем'єр-міністра України Віктора Федоровича Януковича прийшла до висновку, що він втратив свідомість від запаху". Запитання із залу: "А що, яйце було смердюче?" -- "Ні, гівенце свіже!". Сміх -- особлива зброя. Та думаю, що нині треба творити не літературу, а Україну, на це йде вся творча енергія.
-- Але цією енергією можна "підживити" сцену на майдані?
-- Я співав і для 2-3 людей, і на стадіонах, тому дуже добре знаю людину, яка професійно виходить на сцену (а я там був років 4-5, потім втомився від цього, та й часи були дуже несприятливі). Під сценою на майдані я зустрівся із своєю доброю подругою, гарною співачкою, яку знає вся Україна. Питаю, чи буде співати, відповідає: "Не знаю, якщо пустять. Тут стільки народу. Вчора співала. А сьогодні не знаю, якщо не я, то є інші". Про що це свідчить? Там величезні черги на виступ (так само я не міг потрапити в ефір "5 каналу"), але немає конкуренції! Мене страшенно тішить, що Могилевська злиняла за кордон, а один із найвідданіших Януковичу співаків прийшов на "5 канал" каятися. Україна бачить, що вони тікають, як щурі. І це важливо також. Але в ці дні на естрадах Києва немає закулісних, підкилимових рухів, заздрості нема! На сцену на майдані хто б не вийшов, в нього серце не стане. Там таке тепло до своїх і чужих! Люди святкують в душі. Значить, ми вже перемогли. Ми перемогли в той момент, коли зібралися на майдані. Нас звідти вже не виженуть!
Поступ